інтерв'ю

"Херсонський вісник" 29 січня 2004 г.

«Это человек, встревоженный богом», - так говорят о человеке талантливом. Еще не приобретенную способность называют искрой. Музыкальное видение или чувство музыки присуще многим. А вот способность превращать всемирную оранжерею звуков в свой собственный сад, воссоздавать оттенки ощущений, событий и несбывшихся снов в свою музыкальную ленту, или просто умение прочесть музыкальную фантазию - это композиционная сущность, которая и наполняет, и составляет природу композитора. В творческой жизни человека создающего бывают периоды некого

затишья и ожидания, ассоциируемые с лунным светом. Бывают периоды взлета, когда все удается, музыка рождается легко, непринужденно и имеет большой успех, ассоциируемый с солнечным светом. Бывают периоды спада, которые похожи на затмение солнца.

Но все это - лишь составляющие одного здорового, умеренного творческого процесса и вечного поиска. Луна, солнце, затмение, огонь и дождь... Можно искать соприкосновение этих начал, этих стихий - можно не искать. В любом случае, они сосуществуют динамично, в беспрерывном движении, стремясь всегда к слиянию, гармонии и рождению нового. В таком круговороте не иссякает творческая энергия, свежие идеи и композиторские образы Александра Гоноболина - человека, который дарит нам музыкальный дождь, дыша взаимным обменом - слушатель - музыкант. «Декабрь нагрянул как непредвиденная весна».

Александр Чарльзович, а в каких музыкальных образах и красках Вы видите нынешнюю зиму?
- Мною задуман цикл концертов «Времена души», состоящий из четырех произведений: «Весна» - романтика и лирика, основанная на свежести и обновлении, «Лето» - джазовые звуки, пропитанные зноем и «Осень» - контрастные сочные перемены, слившиеся в стиле модерн. Премьера же первого произведения «Зима», которому присуща классическая манера, настроение стиля барокко, где пышность и роскошь убранства - основные черты, уже состоялась в начале этого года в сопровождении Николаевского муниципального камерного оркестра.

Как Вы воспринимаете зависть, верите ли Вы восторгу и что для Вас достоверность в профессии?
- Достоверность в профессии? Это когда люди верят моей музыке и моему исполнению. Я вижу их глаза, слезы, улыбки - это показатель достоверности. Зависть не воспринимаю. Мне жаль тех людей, кто унижает себя и оскорбляет завистью. А вот лесть не вызывает у меня эмоций. Я знаю плюсы и минусы своего творчества, и верю только заслуженному восторгу.

Ваша музыка рождается вопреки - в борьбе, или благодаря - на благодатной почве?
- Музыка рождается потому, что ей нужно родиться. Это происходит благодаря чувствам. Творчество для меня - это общение с людьми. Вся моя музыка написана на основе человеческих отношений. Я часто чувствую волю какой-то неосязаемой силы: кто-то свыше открывает во мне что-то, некое новое сочетание нот, а иногда и требует: «Иди, пиши!». И эта потребность может возникнуть когда угодно. Главное - успеть записать тезис. Очень важно не лениться принимать то, что приходит. Музыка может существовать без поэзии, поэзия без музыки. Но когда происходит слияние этих двух искусств, говорят, что родилась песня.

С кем из херсонских поэтов Вам довелось разделить «родительские права»?
- Если говорить о родительских правах, а не о случайном или одноразовом сотрудничестве, то я бы назвал два имени. Мы близки по жизни и духовно с Борисом Чуприной. Мне нравится его образ мышления, он прост, доступен, искренен и одновременно глубок. Этой гармонией наполнены и его спектакли, и его песенные тексты. Кстати, на конкурсе, посвященном 225-летию Херсона, песня на слова Бориса Чуприны заняла 1-ое место.
Второе имя - Владимир Гаухман. Этот человек известен как прекрасный доктор и поэт. Найти хорошие стихи достаточно трудно - и авторами, с которыми хочется работать постоянно, я очень дорожу. Одно из последних произведений, созданное нами совместно - песня «Осень души», которую исполнил дуэт Л. и В. Анисимовых.

Умение вызывать вдохновение - это пик мастерства или тупик в созидании, эдакая медленная потеря крыльев?
- Вызвать вдохновение невозможно! Это как любовь - она или есть, или ее нет. К счастью, я всегда нахожусь в этом состоянии -в состоянии вдохновения.

В каком масштабе музыкального выражения Вы более раскованны: монументальном многообразии или тонком соло?
- Когда я играю сам, то беру на себя ответственность за происходящее. Это мое музыкальное высказывание, направленное в зал - и в нем я уверен. Когда мои произведения играют другие исполнители, то в этом есть риск для меня, ведь происходит выражение моих чувств через призму других людей - музыкантов, которые, конечно же, видят мои произведения по-своему. Безусловно, я раскован в сольном исполнении. Но вообще, думаю, мне повезло в том, что я еще живой - и могу услышать, как звучат мои произведения. Для автора музыки это редкая возможность.

Музыкальное воздержание для Вас - на пользу или во вред?
- Мне оно не знакомо. Музыка, наверно, уже как опиум. Даже если устал, и хочется отдохнуть - не получается: снова что-то слышу - и не имею права не принять то, что мне дается.

В каких тонах - мажорных или минорных - Вы бы оценили положение искусства в сегодняшнем Херсоне?
- Сегодняшний музыкальный Херсон я оцениваю в серых тонах. Уже долгое время у нас в городе нет полноценного музыкального общения. Если раньше была возможность слышать известных исполнителей классической музыки и знакомиться с новыми именами, а город пестрил афишами гастролеров - то сегодня от филармонии осталась только вывеска.

А почему?
- Этот вопрос уже не ко мне.

Какая мелодия звучит на Вашем мобильном телефоне?
- Мое произведение «Ларго», посвященное великолепной женщине Жанин Лебре из французского города Сент-Этьен дю Руврэ, которая помогла многим херсонским коллективам. Я был удивлен, когда вдруг услышал свою мелодию на чужом телефоне. Так было не однажды - в Николаеве, в Венгрии. И мне это очень дорого, очень.

После состоявшихся концертов Вам ближе чувство неуемной самокритичности или удовлетворенного выдоха?
- У меня такое ощущение, что все это было не со мной. Будто я радовался за кого-то. Ощущение, что это было хорошо. Что кто-то играл, а кто-то слушал чью-то музыку....
Но эта чья-то музыка мне нравилась.

Елена ШУЛЬЦ, Татьяна КОНДАКОВА

0 коментарів

Наддніпрянська правда 30 грудня 1982 р.

Інтерв'ю

 

Чарівна скрипка

 

Олександр Гоноболін

(Фото О.Альперта)

 

17 грудня в Палаці "Україна" м. Києва для учасників спільного урочистого засідання ЦК Компартії України і Верховної Ради Української РСР, присвяченого 60-річчю утворення Союзу РСР, силами відомих майстрів мистецтв і кращих художніх колективів республіки, було дано великий концерт. У ньому взяв участь і соліст Херсонської обласної філармонії, молодий скрипаль Олександр Гоноболін, котрий разом з солістом К. Стеценком і в супроводі камерного оркестру Ровенської обласної філармонії виконав Концерт для двох скрипок зі струнним оркестром А. Вівальді. Виступати на такому відповідальному звіті — велика честь для митця, а надто молодого. Отож наш кореспондент попросив О.Гоноболіна відповісти

на кілька запитань, що стосуються його творчого сходження.
— Олександре, яке почуття охопило Вас, коли Ви зі скрипкою вийшли на прославлену сцену столичного Палацу?
- Гадаєте, хвилювання? Ні. Я зовсім не хвилювався, а був переповнений гордістю за те, що представляю музичне мистецтво Херсонщини і що беру участь у концерті поряд з іменитими виконавцями, такими, як народні артисти СРСР, лауреати Державної премії СРСР Євгенія Мірошниченко і Дмитро Гнатюк, народний артист СРСР, лауреат премії імені Т.Г.Шевченка Анатолій Мокренко та інші. Це надихало в грі.
— Наскільки мені відомо, Ви теж лауреат — лауреат республіканського конкурсу скрипалів. Коли удостоїлися цього звання?
— У 1977 році — за рік до закінчення Київської державної консерваторії, де моїм учителем була відома в вашій країні і за рубежем скрипачка, професор Ольга Михайлівна Пархоменко. Тоді ж у складі концертної бригади консерваторії, я побував на гастролях у НДР, де виступав у Берліні, Дрездені, Лейпцігу, Беймарі, Магдебурзі... А трохи раніше в складі Державного заслуженого академічного симфонічного оркестру УРСР виступав у Москві на фестивалі мистецтв «Російська зима».
— Коли і за яких обставин Ви потрапили до Херсонської філармонії?
— Гастролюючи по містах України разом зі співачкою Абхазької республіканської філармонії (після закінчення консерваторії я в рідному Сухумі був концертмейстером симфонічного оркестру), завітав і до Херсона, який мені дуже сподобався. Тут одержав запрошення лишитися працювати солістом у філармонії. Я його з задоволенням прийняв.
— Не шкодуєте?
— Аніскільки. Ці два з половиною року, що живу в Херсоні, для мене по-справжньому плодотворні. Я переосмислив свій «студентський» репертуар і підготував новий, куди увійшли як твори вітчизняної та зарубіжної класики, так і все найкраще з того, що написано радянськими композиторами останнім часом. Його під чутливий акомпанемент піаністки Елли Пасек виконував у концертних залах Харкова, Одеси, Львова, Ужгорода... Як соліст грав з камерними оркестрами Херсонської, Миколаївської, Ровенської філармоній.
Навесні нинішнього, ювілейного року «Іспанським танцем» Мануеля де Фалья взяв участь у звітному концерті майстрів мистецтв і творчих колективів нашої області в Києві, а восени в складі великої групи професійних і самодіяльних митців Херсонщини виступав у Шуменському окрузі НРБ.
— І газета "Шуменска заря" в рецензії на один з концертів гостей назвала Ваше мистецтво "високопрофесійним і вишукано-артистичним".
— Здається, так...

А в переддень Нового року Олександр знову звітував перед земляками. Цього разу в парі з викладачем Херсонського музичного училища, піаністом О. В. Дрелем.

Наддніпрянська правда 30 грудня 1982 р.

Інтерв'ю

 

Чарівна скрипка

 

Олександр Гоноболін

(Фото О.Альперта)

 

17 грудня в Палаці "Україна" м. Києва для учасників спільного урочистого засідання ЦК Компартії України і Верховної Ради Української РСР, присвяченого 60-річчю утворення Союзу РСР, силами відомих майстрів мистецтв і кращих художніх колективів республіки, було дано великий концерт. У ньому взяв участь і соліст Херсонської обласної філармонії, молодий скрипаль Олександр Гоноболін, котрий разом з солістом К. Стеценком і в супроводі камерного оркестру Ровенської обласної філармонії виконав Концерт для двох скрипок зі струнним оркестром А. Вівальді. Виступати на такому відповідальному звіті — велика честь для митця, а надто молодого. Отож наш кореспондент попросив О.Гоноболіна відповісти

на кілька запитань, що стосуються його творчого сходження.
— Олександре, яке почуття охопило Вас, коли Ви зі скрипкою вийшли на прославлену сцену столичного Палацу?
- Гадаєте, хвилювання? Ні. Я зовсім не хвилювався, а був переповнений гордістю за те, що представляю музичне мистецтво Херсонщини і що беру участь у концерті поряд з іменитими виконавцями, такими, як народні артисти СРСР, лауреати Державної премії СРСР Євгенія Мірошниченко і Дмитро Гнатюк, народний артист СРСР, лауреат премії імені Т.Г.Шевченка Анатолій Мокренко та інші. Це надихало в грі.
— Наскільки мені відомо, Ви теж лауреат — лауреат республіканського конкурсу скрипалів. Коли удостоїлися цього звання?
— У 1977 році — за рік до закінчення Київської державної консерваторії, де моїм учителем була відома в вашій країні і за рубежем скрипачка, професор Ольга Михайлівна Пархоменко. Тоді ж у складі концертної бригади консерваторії, я побував на гастролях у НДР, де виступав у Берліні, Дрездені, Лейпцігу, Беймарі, Магдебурзі... А трохи раніше в складі Державного заслуженого академічного симфонічного оркестру УРСР виступав у Москві на фестивалі мистецтв «Російська зима».
— Коли і за яких обставин Ви потрапили до Херсонської філармонії?
— Гастролюючи по містах України разом зі співачкою Абхазької республіканської філармонії (після закінчення консерваторії я в рідному Сухумі був концертмейстером симфонічного оркестру), завітав і до Херсона, який мені дуже сподобався. Тут одержав запрошення лишитися працювати солістом у філармонії. Я його з задоволенням прийняв.
— Не шкодуєте?
— Аніскільки. Ці два з половиною року, що живу в Херсоні, для мене по-справжньому плодотворні. Я переосмислив свій «студентський» репертуар і підготував новий, куди увійшли як твори вітчизняної та зарубіжної класики, так і все найкраще з того, що написано радянськими композиторами останнім часом. Його під чутливий акомпанемент піаністки Елли Пасек виконував у концертних залах Харкова, Одеси, Львова, Ужгорода... Як соліст грав з камерними оркестрами Херсонської, Миколаївської, Ровенської філармоній.
Навесні нинішнього, ювілейного року «Іспанським танцем» Мануеля де Фалья взяв участь у звітному концерті майстрів мистецтв і творчих колективів нашої області в Києві, а восени в складі великої групи професійних і самодіяльних митців Херсонщини виступав у Шуменському окрузі НРБ.
— І газета "Шуменска заря" в рецензії на один з концертів гостей назвала Ваше мистецтво "високопрофесійним і вишукано-артистичним".
— Здається, так...

А в переддень Нового року Олександр знову звітував перед земляками. Цього разу в парі з викладачем Херсонського музичного училища, піаністом О. В. Дрелем.

0 коментарів

Ленінський прапор, 12 липня 1984 р.

Моцарт, Юнна Моріц і скрипаль Гоноболін

Олександр Гоноболін, 1984

У цей день у Чарівника чи то боліло горло, чи то просто настрій був не той.

Проте він люб'язно зустрів Журналіста і, зваривши духмяну каву, сказав, влаштувавшись на кухні за накритим жовтою клейонкою столом:
— Головне — прилучити людей до свого світу. Світу моїх роздумів, почуттів. І разом з тим — світу істин, які не вмирають з часом: добро, краса, правда. Розповісти про це так, щоб повірили, можна лише тоді, коли є справжня, несилувана відвертість. І для неї треба багато працювати. Забути слово «надто» і працювати. І справа не в кількості годин. І не тільки з інструментом в руках...
Журналіст, звичайно, не думав, що Чарівник — це чисте чаклунство. І все ж він подумав, чи не перебільшує той?
Але все виявилося чистою правдою. І Чарівник зіграв на піаніно і

проспівав власну пісню на вірші Юнни Моріц, яка називається «Пісенька про Чарівника». А там є такі слова:

Какая тонкая работа —
Счастливым сделать хоть кого-то!
Цветок удачи принести,
От одиночества спасти,
А самому тихонечко уйти..

І далі вони говорили про те, що, коли хтось виходить на сцену і цілий зал стає покірним інтонаціям його голосу, або, затамувавши подих, стежить за його рухами, або коли все зайве, тимчасове розчиняється у непереможній гармонії музики, — насправді є робота плюс талант, і квітка фортуни виростає тільки там, де неодмінно є робота і талант.
Як і все в житті, чаклунство має свій зворотній бік. Який він?
Журналіст підслухав, як його співрозмовник говорив комусь по телефону: «Добре, принось ноти, подивлюся. Тільки увечері, все одно писати можу не раніш дванадцятої — коли вже не можу грати».
Чарівник — він же скрипаль, композитор і педагог Олександр Гоноболін — ще під час навчання у Київській консерваторії поставив перед собою питання: «Чи може мистецтво зробити людину щасливою?». І відповів собі однозначно і назавжди: «Так, може. Йому під силу перетворити житейське у вічне, зрозуміле одному у спільне». І тоді вже сама виникла ще одна проблема: «А що повинен зробити ти, щоб так сталося?».
— Я намагаюся виконувати тільки ті твори, які близькі мені самому. Адже хорошу музику вже грали-переграли. Тому важливо не лише, наскільки вірно «прочитаєш» композитора, а й те, що свого зможеш сказати, виконуючи його твір. І не тільки власне своє, а й з прикмет свого часу, сьогоднішнього життя. Тільки так можливо зробити твір близьким і зрозумілим сучасникові.
Що це не загальні фрази, переконує власний досвід Гоноболіна. Хоча музикант принципово не хотів говорити про все, що безпосередньо стосується «кухні», як він висловився, Журналістові вдалося дізнатися і про репертуар, і про багато іншого.
У минулорічному номері обласної газети Журналіст прочитав: «Молодий скрипаль виступив з сольним концертом, в якому звучала музика Моцарта, Сарасате, Сен-Санса, Венявського, «Маленька партита» українського радянського композитора В. Іщенка». У програмі святкового концерту у Палаці «Україна», присвяченого і 60-річчю утворення СРСР, зазначено, що Гоноболін грав Вівальді... Різні славні імена. І вирізки майже з усіх республіканських газет — їх збирає «для пам'яті». Олександр розповідає:
— Програму я завжди планую так, щоб в ній кожен знайшов собі близьке. Справа не в тому, щоб підстроюватися під когось. Ні, навіть у критичних ситуаціях не змінюю програми. Тільки намагаюся побудувати її, виходячи з того, хто мене слухає. На початку, наприклад, зіграти
легші твори, у середині — класика XVIII—XIX сторіч. Важливо вчасно зреагувати на настрій слухачів. Тоді їм музика скаже набагато більше.
Жоден концерт він ще не зіграв так само, як попередній. Звідси — постійна напруженість для його піаністки Елли Пасик, і... переконання, що він насправді намагається зробити щасливим кожного. Для цього передусім потрібно знайти спільну мову із слухачем. Як? Все визначає не тільки міра обдарованості, хоча багато в чому — і вона. Це залежить від готовності віддавати все, нічого не вимагаючи для себе, — такий закон творчості.
Чаклун — він такий самий, як ми. І тільки в чомусь — інший.

М. ГУРМАН.

Ленінський прапор, 12 липня 1984 р.

Моцарт, Юнна Моріц і скрипаль Гоноболін

Олександр Гоноболін, 1984

У цей день у Чарівника чи то боліло горло, чи то просто настрій був не той.

Проте він люб'язно зустрів Журналіста і, зваривши духмяну каву, сказав, влаштувавшись на кухні за накритим жовтою клейонкою столом:
— Головне — прилучити людей до свого світу. Світу моїх роздумів, почуттів. І разом з тим — світу істин, які не вмирають з часом: добро, краса, правда. Розповісти про це так, щоб повірили, можна лише тоді, коли є справжня, несилувана відвертість. І для неї треба багато працювати. Забути слово «надто» і працювати. І справа не в кількості годин. І не тільки з інструментом в руках...
Журналіст, звичайно, не думав, що Чарівник — це чисте чаклунство. І все ж він подумав, чи не перебільшує той?
Але все виявилося чистою правдою. І Чарівник зіграв на піаніно і

проспівав власну пісню на вірші Юнни Моріц, яка називається «Пісенька про Чарівника». А там є такі слова:

Какая тонкая работа —
Счастливым сделать хоть кого-то!
Цветок удачи принести,
От одиночества спасти,
А самому тихонечко уйти..

І далі вони говорили про те, що, коли хтось виходить на сцену і цілий зал стає покірним інтонаціям його голосу, або, затамувавши подих, стежить за його рухами, або коли все зайве, тимчасове розчиняється у непереможній гармонії музики, — насправді є робота плюс талант, і квітка фортуни виростає тільки там, де неодмінно є робота і талант.
Як і все в житті, чаклунство має свій зворотній бік. Який він?
Журналіст підслухав, як його співрозмовник говорив комусь по телефону: «Добре, принось ноти, подивлюся. Тільки увечері, все одно писати можу не раніш дванадцятої — коли вже не можу грати».
Чарівник — він же скрипаль, композитор і педагог Олександр Гоноболін — ще під час навчання у Київській консерваторії поставив перед собою питання: «Чи може мистецтво зробити людину щасливою?». І відповів собі однозначно і назавжди: «Так, може. Йому під силу перетворити житейське у вічне, зрозуміле одному у спільне». І тоді вже сама виникла ще одна проблема: «А що повинен зробити ти, щоб так сталося?».
— Я намагаюся виконувати тільки ті твори, які близькі мені самому. Адже хорошу музику вже грали-переграли. Тому важливо не лише, наскільки вірно «прочитаєш» композитора, а й те, що свого зможеш сказати, виконуючи його твір. І не тільки власне своє, а й з прикмет свого часу, сьогоднішнього життя. Тільки так можливо зробити твір близьким і зрозумілим сучасникові.
Що це не загальні фрази, переконує власний досвід Гоноболіна. Хоча музикант принципово не хотів говорити про все, що безпосередньо стосується «кухні», як він висловився, Журналістові вдалося дізнатися і про репертуар, і про багато іншого.
У минулорічному номері обласної газети Журналіст прочитав: «Молодий скрипаль виступив з сольним концертом, в якому звучала музика Моцарта, Сарасате, Сен-Санса, Венявського, «Маленька партита» українського радянського композитора В. Іщенка». У програмі святкового концерту у Палаці «Україна», присвяченого і 60-річчю утворення СРСР, зазначено, що Гоноболін грав Вівальді... Різні славні імена. І вирізки майже з усіх республіканських газет — їх збирає «для пам'яті». Олександр розповідає:
— Програму я завжди планую так, щоб в ній кожен знайшов собі близьке. Справа не в тому, щоб підстроюватися під когось. Ні, навіть у критичних ситуаціях не змінюю програми. Тільки намагаюся побудувати її, виходячи з того, хто мене слухає. На початку, наприклад, зіграти
легші твори, у середині — класика XVIII—XIX сторіч. Важливо вчасно зреагувати на настрій слухачів. Тоді їм музика скаже набагато більше.
Жоден концерт він ще не зіграв так само, як попередній. Звідси — постійна напруженість для його піаністки Елли Пасик, і... переконання, що він насправді намагається зробити щасливим кожного. Для цього передусім потрібно знайти спільну мову із слухачем. Як? Все визначає не тільки міра обдарованості, хоча багато в чому — і вона. Це залежить від готовності віддавати все, нічого не вимагаючи для себе, — такий закон творчості.
Чаклун — він такий самий, як ми. І тільки в чомусь — інший.

М. ГУРМАН.

0 коментарів

Увага!

З питань придбання нот, збірок, замовлення аранжувань і таке інше пишіть Олександру Чарльзовичу Гоноболіну на пошту: gonobolin@meta.ua

Придбати ноти можна на сайті MusicaNeo

  • Українська
  • English