Наддніпрянська правда 3 червня 1982 р.

Мистецтво

І ожили віки минули...

Концерт старовинної музики, що недавно відбувся в обласній філармонії, — безсумнівно визначна подія в культурному житті Херсона. І не тільки тому, що великий інтерес до цієї музики, яка її дослідникам одно знай дарує нові імена. І навіть не тому, що в наше бурхливо-шумливе, сповнене

стресів століття старовинна музика заспокоює своєю просвітленістю, благородною витонченістю, елегантністю. А передусім тому, що в концерті виступили солісти — лауреат республіканського конкурсу Олександр Гоноболін та Олександр Дрель (перший — артист філармонії, другий — викладач музучилища), чиї імена добре відомі херсонцям. Обидва — учасники березневого звітного концерту митців Херсонщини в Києві, де як виконавці здобули високу оцінку.
Дует їх незвичайний — скрипка і клавесин, — який у такому поєднанні ніколи не звучав на херсонській естраді. Того вечора все настроювало на заглиблене сприйняття старовинної музики — і оригінально підібрана завіса над сценою, і м'яке мерехтіння свічок з обох її боків, і напоєна чеканням тиша в людному залі, який уважно дослухався до кожного слова музикознавця Е. І. Добрикіна. котрий з глибоким знанням предмета, емоційно і ненав'язливо вводив присутніх в атмосферу музичної епохи XVII- XVIII століть Таким був вступ. А потім полилася рідкісна музика...
В концерті були виконані твори композиторів італійської, французької і німецької шкіл, представлених іменами М. Березовського, Ф. Верачіні, Д. Тартіні, Ж. Леклера, Й.-С. Баха. Твори, які не часто почуєш з естради.
Вперше познайомилися херсонці з унікальною пам'яткою вітчизняної музичної культури — Сонатою для скрипки і чембало (клавесин) композитора Максима Березовського, шо є найдавнішим з нині відомих творів цього жанру.
Істинно натхненним був Олександр Гоноболін. Вільне, прямо таки віртуозне володіння технікою гри на скрипці, красивий і рівний в усіх регістрах звук, чудове чуття стилю, бездоганний музичний смак у поєднанні зі сценічною розкутістю артиста — все це забезпечило великий успіх молодому виконавцеві.
Клавесин — інструмент складний, що вимагає особливих прийомів звуковидобування. Олександр Дрель повністю справився з освоєнням цього інструменту та виконанням текстових і технічних завдань. Як кульмінація концерту прозвучала Соната Ж. Леклера. Виконавцям вдалося передати її зміст, настрій, характерні особливості, зокрема, витончений французький гумор.
Концерт цінний не однією своєю пізнавальною стороною і майстерним виконанням музичних творів, дуже віддалених від нас у часі. Він — ще й вагомий вклад в естетичне виховання трудящих, насамперед молоді.

О. Череватенко.

Ленінський прапор, 12 липня 1984 р.

Моцарт, Юнна Моріц і скрипаль Гоноболін

У цей день у Чарівника чи то боліло горло, чи то просто настрій був не той.

Проте він люб'язно зустрів Журналіста і, зваривши духмяну каву, сказав, влаштувавшись на кухні за накритим жовтою клейонкою столом:
— Головне — прилучити людей до свого світу. Світу моїх роздумів, почуттів. І разом з тим — світу істин, які не вмирають з часом: добро, краса, правда. Розповісти про це так, щоб повірили, можна лише тоді, коли є справжня, несилувана відвертість. І для неї треба багато працювати. Забути слово «надто» і працювати. І справа не в кількості годин. І не тільки з інструментом в руках...
Журналіст, звичайно, не думав, що Чарівник — це чисте чаклунство. І все ж він подумав, чи не перебільшує той?
Але все виявилося чистою правдою. І Чарівник зіграв на піаніно і

проспівав власну пісню на вірші Юнни Моріц, яка називається «Пісенька про Чарівника». А там є такі слова:

Какая тонкая работа —
Счастливым сделать хоть кого-то!
Цветок удачи принести,
От одиночества спасти,
А самому тихонечко уйти..

І далі вони говорили про те, що, коли хтось виходить на сцену і цілий зал стає покірним інтонаціям його голосу, або, затамувавши подих, стежить за його рухами, або коли все зайве, тимчасове розчиняється у непереможній гармонії музики, — насправді є робота плюс талант, і квітка фортуни виростає тільки там, де неодмінно є робота і талант.
Як і все в житті, чаклунство має свій зворотній бік. Який він?
Журналіст підслухав, як його співрозмовник говорив комусь по телефону: «Добре, принось ноти, подивлюся. Тільки увечері, все одно писати можу не раніш дванадцятої — коли вже не можу грати».
Чарівник — він же скрипаль, композитор і педагог Олександр Гоноболін — ще під час навчання у Київській консерваторії поставив перед собою питання: «Чи може мистецтво зробити людину щасливою?». І відповів собі однозначно і назавжди: «Так, може. Йому під силу перетворити житейське у вічне, зрозуміле одному у спільне». І тоді вже сама виникла ще одна проблема: «А що повинен зробити ти, щоб так сталося?».
— Я намагаюся виконувати тільки ті твори, які близькі мені самому. Адже хорошу музику вже грали-переграли. Тому важливо не лише, наскільки вірно «прочитаєш» композитора, а й те, що свого зможеш сказати, виконуючи його твір. І не тільки власне своє, а й з прикмет свого часу, сьогоднішнього життя. Тільки так можливо зробити твір близьким і зрозумілим сучасникові.
Що це не загальні фрази, переконує власний досвід Гоноболіна. Хоча музикант принципово не хотів говорити про все, що безпосередньо стосується «кухні», як він висловився, Журналістові вдалося дізнатися і про репертуар, і про багато іншого.
У минулорічному номері обласної газети Журналіст прочитав: «Молодий скрипаль виступив з сольним концертом, в якому звучала музика Моцарта, Сарасате, Сен-Санса, Венявського, «Маленька партита» українського радянського композитора В. Іщенка». У програмі святкового концерту у Палаці «Україна», присвяченого і 60-річчю утворення СРСР, зазначено, що Гоноболін грав Вівальді... Різні славні імена. І вирізки майже з усіх республіканських газет — їх збирає «для пам'яті». Олександр розповідає:
— Програму я завжди планую так, щоб в ній кожен знайшов собі близьке. Справа не в тому, щоб підстроюватися під когось. Ні, навіть у критичних ситуаціях не змінюю програми. Тільки намагаюся побудувати її, виходячи з того, хто мене слухає. На початку, наприклад, зіграти
легші твори, у середині — класика XVIII—XIX сторіч. Важливо вчасно зреагувати на настрій слухачів. Тоді їм музика скаже набагато більше.
Жоден концерт він ще не зіграв так само, як попередній. Звідси — постійна напруженість для його піаністки Елли Пасик, і... переконання, що він насправді намагається зробити щасливим кожного. Для цього передусім потрібно знайти спільну мову із слухачем. Як? Все визначає не тільки міра обдарованості, хоча багато в чому — і вона. Це залежить від готовності віддавати все, нічого не вимагаючи для себе, — такий закон творчості.
Чаклун — він такий самий, як ми. І тільки в чомусь — інший.

М. ГУРМАН.

Ленінський прапор, 12 липня 1984 р.

Моцарт, Юнна Моріц і скрипаль Гоноболін

У цей день у Чарівника чи то боліло горло, чи то просто настрій був не той.

Проте він люб'язно зустрів Журналіста і, зваривши духмяну каву, сказав, влаштувавшись на кухні за накритим жовтою клейонкою столом:
— Головне — прилучити людей до свого світу. Світу моїх роздумів, почуттів. І разом з тим — світу істин, які не вмирають з часом: добро, краса, правда. Розповісти про це так, щоб повірили, можна лише тоді, коли є справжня, несилувана відвертість. І для неї треба багато працювати. Забути слово «надто» і працювати. І справа не в кількості годин. І не тільки з інструментом в руках...
Журналіст, звичайно, не думав, що Чарівник — це чисте чаклунство. І все ж він подумав, чи не перебільшує той?
Але все виявилося чистою правдою. І Чарівник зіграв на піаніно і

проспівав власну пісню на вірші Юнни Моріц, яка називається «Пісенька про Чарівника». А там є такі слова:

Какая тонкая работа —
Счастливым сделать хоть кого-то!
Цветок удачи принести,
От одиночества спасти,
А самому тихонечко уйти..

І далі вони говорили про те, що, коли хтось виходить на сцену і цілий зал стає покірним інтонаціям його голосу, або, затамувавши подих, стежить за його рухами, або коли все зайве, тимчасове розчиняється у непереможній гармонії музики, — насправді є робота плюс талант, і квітка фортуни виростає тільки там, де неодмінно є робота і талант.
Як і все в житті, чаклунство має свій зворотній бік. Який він?
Журналіст підслухав, як його співрозмовник говорив комусь по телефону: «Добре, принось ноти, подивлюся. Тільки увечері, все одно писати можу не раніш дванадцятої — коли вже не можу грати».
Чарівник — він же скрипаль, композитор і педагог Олександр Гоноболін — ще під час навчання у Київській консерваторії поставив перед собою питання: «Чи може мистецтво зробити людину щасливою?». І відповів собі однозначно і назавжди: «Так, може. Йому під силу перетворити житейське у вічне, зрозуміле одному у спільне». І тоді вже сама виникла ще одна проблема: «А що повинен зробити ти, щоб так сталося?».
— Я намагаюся виконувати тільки ті твори, які близькі мені самому. Адже хорошу музику вже грали-переграли. Тому важливо не лише, наскільки вірно «прочитаєш» композитора, а й те, що свого зможеш сказати, виконуючи його твір. І не тільки власне своє, а й з прикмет свого часу, сьогоднішнього життя. Тільки так можливо зробити твір близьким і зрозумілим сучасникові.
Що це не загальні фрази, переконує власний досвід Гоноболіна. Хоча музикант принципово не хотів говорити про все, що безпосередньо стосується «кухні», як він висловився, Журналістові вдалося дізнатися і про репертуар, і про багато іншого.
У минулорічному номері обласної газети Журналіст прочитав: «Молодий скрипаль виступив з сольним концертом, в якому звучала музика Моцарта, Сарасате, Сен-Санса, Венявського, «Маленька партита» українського радянського композитора В. Іщенка». У програмі святкового концерту у Палаці «Україна», присвяченого і 60-річчю утворення СРСР, зазначено, що Гоноболін грав Вівальді... Різні славні імена. І вирізки майже з усіх республіканських газет — їх збирає «для пам'яті». Олександр розповідає:
— Програму я завжди планую так, щоб в ній кожен знайшов собі близьке. Справа не в тому, щоб підстроюватися під когось. Ні, навіть у критичних ситуаціях не змінюю програми. Тільки намагаюся побудувати її, виходячи з того, хто мене слухає. На початку, наприклад, зіграти
легші твори, у середині — класика XVIII—XIX сторіч. Важливо вчасно зреагувати на настрій слухачів. Тоді їм музика скаже набагато більше.
Жоден концерт він ще не зіграв так само, як попередній. Звідси — постійна напруженість для його піаністки Елли Пасик, і... переконання, що він насправді намагається зробити щасливим кожного. Для цього передусім потрібно знайти спільну мову із слухачем. Як? Все визначає не тільки міра обдарованості, хоча багато в чому — і вона. Це залежить від готовності віддавати все, нічого не вимагаючи для себе, — такий закон творчості.
Чаклун — він такий самий, як ми. І тільки в чомусь — інший.

М. ГУРМАН.