"Молодой журналист", январь 1978 г.

Етюд

Буде музика...

У минулому році студент п'ятого курсу оркестрово-струнного факультету Олександр Гоноболін став лауреатом конкурсу скрипалів III фестивалю молоді України.

Він бере скрипку, притискує підборіддям це неспокійне живе створіння і змахує смичком.
Буде музика.
І буде робота.
Працювати над кожною музичною фразою, полишати і зачинати знову, створюючи

десяток чорнових варіантів.
Він бере скрипку, змахує смичком...
Скільки годин на добу займається?
Багато.
Кожен день по-різному, але завжди багато. Фізично? Скрипаля нерідко порівнюють з каменотесом. Розумово. Тому що звук — це всього лише шкаралупа горіха, ядро якого — думка. І емоційно багато.
Що таке музика у тобі, частинка тебе самого?.. Стан звичний. І непоясненний. Не почути голосного рипу дверей, гучних кроків і здригнутися від оклику. Так стрепенувся б, мабуть, Маленький Принц, побачивши на своїй планеті-самотині несподіваного гостя.
Музика у тобі... Мабуть, влітку цей непоясненний стан він відчув як ніколи. У Магдебурзі, на гастрольних виступах студентів він грав "Поему" Шоссона. Спитай його тоді, який, чий твір виконував, не відповів би. Йому раптом захотілося бути відвертим. І він просто почав розповідати усім, хто був у залі, про себе, свої мрії і сподівання.
Він згадує: після концерту відомого скрипаля Джордже Енеску запитали:
— Коли ви граєте Брамса, ким ви собі ввижаєтесь: Джордже Енеску чи Йоганнесом Брамсом?
А музикант відчуває себе і тим, і другим одночасно. Виконавець перевтілюється у творця, щоб відтворити народжені ним образи. І тоді чиясь музика стає твоєю. І образи, що жили століттями, стають раптом такими особистими. І народжуються потоки думок-асоціацій.
Шоссон, його дивовижна "Поема". Музика витончена і кольориста. Вишуканість її гармонії нагадує полотна улюблених художників-імпресіоністів. Йому, напевне, і зараз важко відповіти, які образи красномовніші, повніші, — музичні чи живописні. Він часто жадібно береться за пензлик. Що ж, це також спосіб самовираження. І також улюблений, звичний...
Хлопчик радував батьків надзвичайно веселою спостережливістю. А вони, художники, бачили в малюнках сина талант більший, ніж просто дитяче бачення світу. І пішов би хлопець стежками батьків... Та випадок розпорядився інакше.
Малюк будував звичайні піщані замки. Тихенько щось наспівував. Батько прислухався: як чисто шестилітній син виводить мелодію одного гімну, потім другого... Їх він почув учора, коли дивився по телевізору хокей... Незабаром хлопчик опинився в одній із сухумських шкіл.
Улюблений Брамс, його натхненна Третя соната... Бентежну, трепетно-ліричну музику улюблених композиторів-романтиків слухати, грати можна нескінченно. Щоб мріяти, думати. Іноді, щоб забуватись. Тоді невтолима жага звуків може заглушити будь-який біль. Той теж стає музикою...
Він бере в руки неспокійне живе створіння — скрипку. Зникають глядачі, забуваються технічні труднощі. Тому що перед цим була робота. Вісімнадцять років копіткої, лабораторної роботи...
Щоб бути на сцені невимушеним. Цього його почала навчати ще перша вчителька Ганна Дмитрівна Бубнова-Оно. Часті, зовсім "дорослі" концерти. Перед товаришами у шкільному залі. І перед батьками у просторому, лункому гаражі.
Щоб бути у виконання переконливим. А це залежить і від твоїх чисто людських якостей. "Геній і злодійство — дві речі несумісні" — пушкінські рядки прекрасні і правдиві. "Бути чесним і добрим. У житті і в музиці" — перша заповідь його нинішньої викладачки Людмили Євгенівни Цвірко.
Щоб руки були вілними. Так кажуть музиканти. А для слухачів це значить високий злет людських почуттів, думок, фантазії. — Це музика.
Щоб ніколи не знати міщанського почуття самозаспокоєння. Постійний, щоденний пошук. І надихаючий приклад поруч: його педагог, талановита скрипачка Ольга Михайлівна Пархоменко.
І щоб тільки вже як підсумок — визнання.
Він бере скрипку. І все починається спочатку.
Будуть роздуми. Буде робота. Буде музика...

Т.Долга.