статті

Наддніпрянська правда, 17 листопада 1985

В гостях у муз

Початок

 

Сьогодні в Будинку пропаганди обласної організації Українського товариства охорони пам'ятників історії і культури по вулиці Перекопській, 13, відбудеться відкриття залу камерної музики. З концертом у ньому виступить ансамбль «Річеркар», створений недавно на громадських засадах при обласному відділенні Музичного товариства УРСР.
Запрошуємо до знайомства з новим творчим колективом.

Коли народилася ідея — створити в Херсоні новий концертний ансамбль виконавців камерної музики, водночас, звичайно, виникло

й питання — а чи потрібен він? Адже в місті вже є й камерний оркестр, і квартет обласної філармонії, і камерний ансамбль педагогів музичного училища. Але напевно в кожному справжньому художникові постійно живе прагнення до нового, ще незвіданого, бажання якнайповніше виразити себе в мистецтві, висловити в ньому ще несказане. Це й об'єднало лауреата республіканського конкурсу скрипалів соліста філармонії О.Гоноболіна, артистів камерного оркестру «Гілея» Л.Займак, струнного квартету філармонії Н. Швець і А. Коротецького, педагогів музичного училища М. Замкову, Т. і Ю. Євнопулос у новий творчий колектив на громадських засадах — концертний ансамбль «Річеркар». Слово це походить від латинського, що означає «шукати», «розшукувати». І саме це значення, а не назва старовинного музичного жанру визначило вибір імені — шукати власну тему в мистецтві, своє прочитання музичних шедеврів минулого і сучасного. Та, врешті-решт, справа не в назві, а в художньому результаті пошуків щойно створеного ансамблю. І відрадно, що вже першою роботою колектив добре заявив про себе.
Отож, у першій програмі — музика австрійського композитора першої половини нашого століття, видатного скрипаля світу Фріца Крейслера, повз вплив якого, без перебільшення, не пройшов жоден визначний музикант сучасності. Композиторська творчість Ф.Крейслера — своєрідне відбиття його виконавського обличчя. Це інтерес до старовинної класики XVI—XVIII століть, прекрасне, натхненне дихання музики Відня і Парижа — двох музичних столиць, які зростили Крейслера, прагнення до ретельної обробки деталей, завершеності і досконалості навіть крихітної мініатюри, впливу джазу і деяких інших течій музики XX століття. І над усім цим — чарівність особистості композитора, в якій органічно поєдналися доброта й непохитна воля, відкритий ліризм і м'який, іноді іронічний гумор. Все це вдалося відбити у своєму виконанні молодим музикантам «Річеркара» і, насамперед, організатору, художньому керівникові й солістові ансамблю О. Гоноболіну. Легкість, технічна досконалість і артистична вишуканість відзначають цей концерт. Серйозність першої частини програми, де прозвучали фрагменти «Класичних манускриптів», створених Крейслером під враженням музики цікавих, але майже забутих старих майстрів, змінилася ліризмом безпосередності знаменитих «віденських» вальсів скрипаля — «Радість кохання», «Муки любові», «Прекрасний розмарин», які у свою чергу поступилися місцем тонкому гумору й артистизму мініатюрних маршів, рондіно і дотепних дзажових «Сінкоп». Під стать О. Гоноболіну виявилися й партнери — обдаровані, чуйні музиканти, прекрасні ансамблісти, які добре відчувають і виконувану музику, і партію провідного соліста.
Отже, своїм першим концертом, який відбувся у залі художнього музею, новий колектив довів своє право на існування, самостійну творчу діяльність. І що ще слід відзначити — підготовлена програма прекрасно слухається, однаково цікава і для музикантів-професіоналів, і для любителів музики практично будь-якого рівня підготовки і віку. А значить, вона може стати хорошим внеском у музично-просвітительську діяльність, пропаганду музики в нашому місті.

Е.Добрикін, музикознавець.

Наддніпрянська правда, 17 листопада 1985

В гостях у муз

Початок

 

Сьогодні в Будинку пропаганди обласної організації Українського товариства охорони пам'ятників історії і культури по вулиці Перекопській, 13, відбудеться відкриття залу камерної музики. З концертом у ньому виступить ансамбль «Річеркар», створений недавно на громадських засадах при обласному відділенні Музичного товариства УРСР.
Запрошуємо до знайомства з новим творчим колективом.

Коли народилася ідея — створити в Херсоні новий концертний ансамбль виконавців камерної музики, водночас, звичайно, виникло

й питання — а чи потрібен він? Адже в місті вже є й камерний оркестр, і квартет обласної філармонії, і камерний ансамбль педагогів музичного училища. Але напевно в кожному справжньому художникові постійно живе прагнення до нового, ще незвіданого, бажання якнайповніше виразити себе в мистецтві, висловити в ньому ще несказане. Це й об'єднало лауреата республіканського конкурсу скрипалів соліста філармонії О.Гоноболіна, артистів камерного оркестру «Гілея» Л.Займак, струнного квартету філармонії Н. Швець і А. Коротецького, педагогів музичного училища М. Замкову, Т. і Ю. Євнопулос у новий творчий колектив на громадських засадах — концертний ансамбль «Річеркар». Слово це походить від латинського, що означає «шукати», «розшукувати». І саме це значення, а не назва старовинного музичного жанру визначило вибір імені — шукати власну тему в мистецтві, своє прочитання музичних шедеврів минулого і сучасного. Та, врешті-решт, справа не в назві, а в художньому результаті пошуків щойно створеного ансамблю. І відрадно, що вже першою роботою колектив добре заявив про себе.
Отож, у першій програмі — музика австрійського композитора першої половини нашого століття, видатного скрипаля світу Фріца Крейслера, повз вплив якого, без перебільшення, не пройшов жоден визначний музикант сучасності. Композиторська творчість Ф.Крейслера — своєрідне відбиття його виконавського обличчя. Це інтерес до старовинної класики XVI—XVIII століть, прекрасне, натхненне дихання музики Відня і Парижа — двох музичних столиць, які зростили Крейслера, прагнення до ретельної обробки деталей, завершеності і досконалості навіть крихітної мініатюри, впливу джазу і деяких інших течій музики XX століття. І над усім цим — чарівність особистості композитора, в якій органічно поєдналися доброта й непохитна воля, відкритий ліризм і м'який, іноді іронічний гумор. Все це вдалося відбити у своєму виконанні молодим музикантам «Річеркара» і, насамперед, організатору, художньому керівникові й солістові ансамблю О. Гоноболіну. Легкість, технічна досконалість і артистична вишуканість відзначають цей концерт. Серйозність першої частини програми, де прозвучали фрагменти «Класичних манускриптів», створених Крейслером під враженням музики цікавих, але майже забутих старих майстрів, змінилася ліризмом безпосередності знаменитих «віденських» вальсів скрипаля — «Радість кохання», «Муки любові», «Прекрасний розмарин», які у свою чергу поступилися місцем тонкому гумору й артистизму мініатюрних маршів, рондіно і дотепних дзажових «Сінкоп». Під стать О. Гоноболіну виявилися й партнери — обдаровані, чуйні музиканти, прекрасні ансамблісти, які добре відчувають і виконувану музику, і партію провідного соліста.
Отже, своїм першим концертом, який відбувся у залі художнього музею, новий колектив довів своє право на існування, самостійну творчу діяльність. І що ще слід відзначити — підготовлена програма прекрасно слухається, однаково цікава і для музикантів-професіоналів, і для любителів музики практично будь-якого рівня підготовки і віку. А значить, вона може стати хорошим внеском у музично-просвітительську діяльність, пропаганду музики в нашому місті.

Е.Добрикін, музикознавець.

0 коментарів

Наддніпрянська правда. 8 лютого 1994 року

В гостях у муз

Творчість, і тільки творчість

Мета творчості - самовіддача, а не галас, не успіх.
Б. Пастернак.

В історії музичної культури інструментальній сонаті для двох рівноцінних інструментів - скрипки та фортепіано - належить особливе місце. Основоположниками цього жанру камерної музики були Бах, Гендель, Гайдн, Моцарт, Бетховен, їх послідовниками - Шуберт, Брамс, Франк, Дебюссі, Барток, Шостакович, Мясковський, Кабалевський... Жанр цей і сьогодні надзвичайно популярний - до нього звертаються визначні сучасні композитори і

виконавці високого класу. "Камерну музику, - зазначав Д. Ойстрах, - ні в якому разі не можна розуміти "камерно", тобто як мистецтво, нібито обмежене у своїх масштабах. Вона повинна посісти гідне місце в концертному житті, вийти за межі "малих залів", завоювати широку масову аудиторію".

Олександр Гоноболін
Саме за таким принципом створювали 1991 року свій ансамбль заслужений артист України Олександр Гоноболін та артист Олександр Дрель. В календарному розумінні термін невеликий, але за цей час їх репертуар став досить широким, бо вони працюють серйозно, грунтовно, повністю піддаючись творчому процесові. Два музиканти ведуть музичний діалог у розмаїтій звуковій градації, в розвитку думки композитора, розкритті характеру творів, різних за тематикою, сюжетною наповненістю, особливостями композиції, стилю, і завжди їхнє виконання - одухотворене, проходить буквально на одному диханні.
Олександр Гоноболін закінчив Київську консерваторію по класу скрипки (професор О. Пархоменко) 1978 року. Протягом п'яти років був солістом Херсонської філармонії та солістом камерного оркестру "Гілея". Затим у Миколаївській концертній організації впевнено став за пульт камерного оркестру. Творчість його була настільки насиченою, об'ємною і цікавою в розумінні та втіленні музичних творів, що його хист не міг залишитись непоміченим: музикантові було присвоєно звання заслуженого артиста України. Нині він соліст Херсонської філармонії, активно займається ансамблевим мистецтвом і композиторською діяльністю. Пише талановиту музику до вистав обласного театру ляльок.
Олександр Дрель поки що не удостоєний почесного звання. Проте ця обставина аж ніяк не притлумлює високого ступеня його обдарованості й виконавської майстерності. Закінчив два факультети Харківської консерваторії, отримавши три спеціальності: соліста-піаніста, педагога по класу фортепіано, диригента хору. Відтоді - ось уже понад 25 років - нелегкий шлях педагога в Херсонському музичному училищі, з них 20 очолює фортепіанний відділ. І весь цей час органічно поєднує педагогічну роботу з концертною діяльністю. Він прекрасно володіє також старовинним інструментом - клавесином, виступає як артист філармонії, а при необхідності професійно диригує симфонічним оркестром музичного училища.
Можна тільки уявити, скільки зусиль, скільки копіткої праці покладено нашими героями на опанування трьома різними спеціальностями, кожна з яких потребує постійної напруги душевних сил і повної творчої самовіддачі.
Артистична зрілість дозволяє їм виконувати як твори старовинної музики, так і світову музичну класику: Баха, Моцарта, Бетховена, Шоссона, Віталі, Венявського. Де Фалья, Крейслера, Сібеліуса, Шостаковича. В їх спільному репертуарі понад 50 творів. Найулюбленіший з композиторів - Моцарт, бо ж, як вони відзначають, сонати його пройняті світлом, особливою любов'ю до життя, чистотою, трепетністю прекрасних людських почуттів.
А найтруднішими для виконання вважають взірці сонат для скрипки та фортепіано - твори Бетховена, Брамса, Франка. І дійсно, виконання їх неможливе без високої технічної майстерності, інтелектуального та емоційного багатства натур. На щастя, обидва митці усе це мають.
Їм хочеться грати всю видатну ансамблеву музику, продовжуючи кращі традиції, і в тому числі "найпрекраснішого тріо в світі" за участіо Оборіна, Ойстраха та Кнушевицького. Бажання цілком закономірне - це та мистецька висота, той ступінь професійної досконалості, до якого необхідно йти все життя.
Олександр Гоноболін та Олександр Дрель мріють, щоб кожний їх виступ був святом музики, святом і для слухачів, і для них. Це не означає, що вони завжди задоволені собою, своїм мистецьким надбанням. Відчуття, що можна було б зіграти краще, - завжди з ними, і воно слугує фундаментом творчих пошуків. Про цю особливість творчих індивідуальностей вичерпно сказав Євген Світланов: "Тільки у невтомному пошуку й приходить істинно художнє осягнення музичних стилей всіх часів і епох, народжується почуття сучасності, а разом з тим і образ кожного твору як явища творчо переконливого, вражаючого своєю правдивістю".
Любителі музики - учні загальноосвітніх і спеціальних навчальних закладів, трудівники промисловості і сільського господарства області знають і люблять ансамбль, бо ж артисти дуже часто самі організовують виступи як в аудиторіях міста, так і в районах Херсонщини. На всіх сценах грають з однаковим задоволенням, майстерністю, артистизмом, адже мета їх творчості - самовіддача. Вони відповідально виконують свою просвітительську місію, пропагуючи зразки високого мистецтва.
На жаль, керівництво філармонії не цінує достатньою мірою ансамбль, цей самоцвіт нашого краю, не дбає про його популяризацію, в тому числі й про рекламу, гідну високого рівня їх мистецтва. Недостатньо, на мою думку, цікавляться творчістю ансамблю і такі впливові засоби масової інформації, як радіо і телебачення. А скільки художніх передач, цікавих і хвилюючих, можна було б створити в безмежному ефірі для багатотисячної аудиторії, аби бажання фахівців...
Тим часом виступи ансамблю не обмежуються географією області. В 1993 році музиканти побували з концертами в Одесі, Чернівцях, Івано-Франківську. На початку торішнього листопада успішно пройшли їх гастролі в столиці України.
У позаминулому році ансамбль вперше виїхав за кордон по лінії культурних зв'язків міст-побратимів Нової Каховки і Сент-Етьєн (Франція). Ця гастрольна подорож була зігріта особливим теплом спілкування з жителями Нормандії. Вони з насолодою, творчою наснагою грали для дуже чутливих, емоційних слухачів і знавців музичного мистецтва. Оплески звучали, як музика, - динамічно, бурхливо, не стихаючи впродовж 10-15 хвилин.
Визнання і успіх херсонців не забулися, тому зовсім недавно їх знову запросили до Франції. Запросили на більш солідний термін концертної діяльності - місячний. З захопленням зустрічали їх слухачі в Руанській консерваторії, концертних залах Сент-Етьєна, Сент-Ніколая, Меніл-Енара, Гавра, Парижа. Високо була оцінена і змістовність репертуару, і глибина, динамічність ансамблевого звучання, і художня якість виконання концертної програми. У пам'яті артистів залишились переповнені зали, осяяні радістю обличчя, зливи оплесків, море квітів, захоплені відгуки преси... Їх переповнювало почуття щастя, справжнього свята.
Можливості музичної палітри не мають меж, тому не має меж і творчий пошук ансамблю - свого репертуару, зіграності, тембральної краси звучання, краси, яка зможе підкорити нових і нових слухачів.
Побажаймо ж музикантам, аби дух пошуку не залишав їх.
...Галасу не треба, а ось успіх - хай буде завжди.

Л. Чепеленко.

0 коментарів

Ленінський прапор, 18 січня 1986 р.

Вальс про любов до слухача

 

У програмі було зазначено: Фріц Крейслер. «Класичні манускрипти». Жанрові п'єси. Концерт для знавців? Проте зал собору заповнювався публікою, яка нічим не відрізнялася від відвідувачів звичайного кінотеатру.
Грав концертний ансамбль «Річеркар»...
Кілька років тому наша газета познайомила читачів з Олександром Гоноболіним — солістом філармонії, композитором, педагогом. І знову дзеркально

повторюється перша зустріч. Але з кімнати долинає тихий шурхіт: може, протяг гортає сторінки клавірів і книг. Може, сухі темні троянди зронюють пелюстки. А може, плине час. Сподівання і неясні задуми юності чіткішають з роками. Сьогодні в його активі справа, яка називається «Річеркар» — пошук.
Мій співрозмовник — соліст і керівник колективу:
— «Річеркар» — це і «вишуканість», і одна з перших форм поліфонічної музики — «канцона», «річеркар», «фантазія». Саме слово не давало спокою. Та поки не зустрілися однодумці, котрі однаково розуміють своє місце у музиці і свій обов'язок перед людьми, затія залишалась безнадійною. Едуард Добрикін, Тетяна і Юри Євнопулоси, Наталя Левченко, Сергій Виговський з музучилища; з філармонії Надія Швець, Олександр Коротецький, Лариса Займак. Як бачите, у кожного своє «місце роботи» і досить значне коло обов'язків. Але це не заважає їм займатися справою, яка, зрештою, не менш важлива, ніж усе інше. Наш концертний ансамбль.
Ансамбль відрізняється від оркестру універсальністю. Найскладніша форма виконавського мистецтва — акомпанемент. Скрипка Гоноболіна змальовує те, що побачив у душі людини і в світі композитор. Решта інструментів супроводжують картину своїми сумнівами і згодою, так виникає звучання ансамблю. Коли здається, що скрипка чудово розуміється із своїми партнерами, насправді це досконалість у роботі музикантів. Тому ансамбль — це дуже складно. Найменша неузгодженість просто вбиває його суть.
Мій співрозмовник продовжує:
— Творами Крейслера ми відкрили зал камерної музики в соборі. Вже саме слово «камерна» передбачає певну звуженість кола слухачів. Твори на це і були розраховані. Взагалі-то вони написані для скрипки і фортепіано. Це все одно, що креслення для спеціаліста. Непідготовленій людині потрібно роз'яснити все детальніше. Для цього переклали все на мову ансамблю. Музика стала більш зрозумілою. Ансамблевий акомпанемент дозволяє почути в іншому випадку недоступні дилетанту відтінки.
Слухачі нас оцінили. В соборі я помітив обличчя знайомі, ті, котрі бачив на попередньому концерті — в художньому музеї. Той виступ був тільки спробою. І все ж таки...
Здається, тут можна зробити відступ. Олександр визначив мету: залучити на бік Музики якомога більше людей, з музикою не пов'язаних. Слухача шлягерів перевиховати на шанувальника мистецтва. Звідси прагнення бути максимально зрозумілим і вибір жанру: мініатюри, вальси, нескладні п'єски. Більш-менш доступне.
І все ж, безприкладна самовпевненість! Намагатися визначити, що слухати перевтомленій людині — Антонова чи Моцарта. Віддамо належне, ці юнаки та дівчата, не ХВИЛЮЮЧИСЬ за накрохмалені сорочки, пірнають з академічної сцени у житейське море. І як парадокс — жоден концерт не проходить у порожньому залі. Куди там! Бажаючих зробити ковток із джерела високого мистецтва виявляється стільки, що доводиться вишукувати резерви приміщень, де грає «Річеркар». Так було в соборі (вхід, до речі, вільний, грають вони безплатно). Між строгими сукнями і краватками «своєї» публіки яскравіють курточки і светри підлітків...
Може, час припинити дискусію про непопулярність класики серед молоді? Ні, не варто. Тому що людина ніколи добровільно не відмовиться від контактів з прекрасним, тільки переконайте її, що це прекрасно, а не занудно. Виявляється, існуючі зараз форми пропаганди класики не здатні. А об'єднання типу «Річеркару»? Можуть. Тому що тут контакт з класикою не хаотичний, а підготовлений. Рецепт? Максимальне наближення до сучасності, ретельний відбір творів, поступове, точно дозоване ускладнення програм.
— Навіть якщо людина не розуміє мови, є інтонація, щоб її переконати, — розмірковує Олександр. — Так і музика — спочатку настрій, інтонація. Але насамперед виконавець повинен усвідомити, що це таке. Справжній музикант, напевне, співавтор. Зрештою, ноти — лише позначки на папері. Звуки народжуються з твоєї душі, яку веде за собою думка композитора. І тому, коли граєш, не повинно для тебе існувати нічого, крім музики.
Мене дивує, наскільки ця думка співпадає з міркуваннями однієї з учасниць «Річеркару». Справжнє взаєморозуміння виникає не лише зі спільного підходу до справи, але й зі спільних труднощів. Те, що далі розповів Олександр, дивує ще більше.
— Концерт у соборі був особисто для мене дуже складним. Тому що вийшов на сцену, не відійшовши від утрясання надто далеких від мистецтва моментів. Тільки музика? А коли виступ зранку ще під загрозою зриву? «Річеркар» чомусь особливо не вітали (крім слухачів, зрозуміло). Позиція була така: один камерний колектив уже існує — «Гілея», оркестр філармонії, то навіщо створювати конкуренцію. До того ж, учасники ансамблю працюють у вільний від основних обов'язків час, а як це позначиться на їх безпосередній роботі? Що можна заперечити? Що такому місту, як наше, потрібен колектив типу «Річеркару»? Що слухачам потрібна камерна музика? Що юнаки та дівчата охоче відвідуватимуть концерти ровесників? У нас навіть афіш не було б, і довелося б самим тягати стільці в залі собору, якби не допомога завідуючого концертним відділом філармонії В. М. Іщенка... Чи звикли ентузіасти до того, що їх починання сприймаються у штики?
Як не погодитися з Олександром — управління культури повинно якось швидше реагувати на нові явища в культурному житті міста. Навіть якщо оцінка їх пов'язана з деякими ускладненнями.
...Після виступу в соборі посипалися запрошення. Записано півгодинну програму на телебаченні. Готується концерт з творів Вівальді. Знов-таки в залі камерної музики. І все ж «Річеркар» почувається невпевнено. Після одного з концертів хтось з музикантів гірко пожартував: «Напишеш про нас, якщо не розженуть».
Ні, це неможливо. Слухачі чекають наступних концертів. Музика чекає зустрічі з кожним з нас.
«Будь-яка музика доступна і зрозуміла, якщо її грають відверто», — закінчує нашу розмову Олександр Гоноболін.

М. Олексієнко

0 коментарів

Наддніпрянська правда 3 червня 1982 р.

Мистецтво

І ожили віки минули...

Концерт старовинної музики, що недавно відбувся в обласній філармонії, — безсумнівно визначна подія в культурному житті Херсона. І не тільки тому, що великий інтерес до цієї музики, яка її дослідникам одно знай дарує нові імена. І навіть не тому, що в наше бурхливо-шумливе, сповнене

стресів століття старовинна музика заспокоює своєю просвітленістю, благородною витонченістю, елегантністю. А передусім тому, що в концерті виступили солісти — лауреат республіканського конкурсу Олександр Гоноболін та Олександр Дрель (перший — артист філармонії, другий — викладач музучилища), чиї імена добре відомі херсонцям. Обидва — учасники березневого звітного концерту митців Херсонщини в Києві, де як виконавці здобули високу оцінку.
Дует їх незвичайний — скрипка і клавесин, — який у такому поєднанні ніколи не звучав на херсонській естраді. Того вечора все настроювало на заглиблене сприйняття старовинної музики — і оригінально підібрана завіса над сценою, і м'яке мерехтіння свічок з обох її боків, і напоєна чеканням тиша в людному залі, який уважно дослухався до кожного слова музикознавця Е. І. Добрикіна. котрий з глибоким знанням предмета, емоційно і ненав'язливо вводив присутніх в атмосферу музичної епохи XVII- XVIII століть Таким був вступ. А потім полилася рідкісна музика...
В концерті були виконані твори композиторів італійської, французької і німецької шкіл, представлених іменами М. Березовського, Ф. Верачіні, Д. Тартіні, Ж. Леклера, Й.-С. Баха. Твори, які не часто почуєш з естради.
Вперше познайомилися херсонці з унікальною пам'яткою вітчизняної музичної культури — Сонатою для скрипки і чембало (клавесин) композитора Максима Березовського, шо є найдавнішим з нині відомих творів цього жанру.
Істинно натхненним був Олександр Гоноболін. Вільне, прямо таки віртуозне володіння технікою гри на скрипці, красивий і рівний в усіх регістрах звук, чудове чуття стилю, бездоганний музичний смак у поєднанні зі сценічною розкутістю артиста — все це забезпечило великий успіх молодому виконавцеві.
Клавесин — інструмент складний, що вимагає особливих прийомів звуковидобування. Олександр Дрель повністю справився з освоєнням цього інструменту та виконанням текстових і технічних завдань. Як кульмінація концерту прозвучала Соната Ж. Леклера. Виконавцям вдалося передати її зміст, настрій, характерні особливості, зокрема, витончений французький гумор.
Концерт цінний не однією своєю пізнавальною стороною і майстерним виконанням музичних творів, дуже віддалених від нас у часі. Він — ще й вагомий вклад в естетичне виховання трудящих, насамперед молоді.

О. Череватенко.

0 коментарів

Новый путь (г. Лисичанск). 17 ноября 1984 г.

Субботние встречи

Поёт скрипка

 

Интересная встреча состоялась в музыкальной школе № 2. Гостем учащихся и преподавателей был лауреат республиканского конкурса, солист Херсонской филармонии скрипач Александр Гоноболин. Мастер покорил слушателей не только доведенной до блеска техникой игры. Большая выразительность исполнения, глубокое чувство нюансировки, эмоциональность и искренность, умение раскрыть и донести до каждого характер исполняемого произведения — вот те основные черты, которые обеспечили

артисту контакт не только с музыкантами, но и со всеми присутствующими в зале. В программу концерта были включены и произведения из репертуара учащихся, что особенно понравилось детям.
Концерты Ридинга и Баха, классические пьесы венских, румынских, испанских и итальянских композиторов в исполнении артиста были тепло приняты слушателями.
Увлек скрипач и исполнением собственных произведений, отличающихся красочностью, гармонией, ритмическим своеобразием.
Александр Гоноболин, выпускник Киевской консерватории, был направлен концертмейстером абхазского симфонического оркестра. Много выступал с сольными концертами.
Харьков и Донецк, Ужгород и Одесса, Ворошиловград и Херсон — вот далеко не полный перечень городов, где звучала его скрипка.
В Херсоне он был приглашен в областную филармонию. Ее солистом он является уже более пяти лет.
Республиканский конкурс скрипачей собрал тринадцать победителей предварительных конкурсов. Первая премия, которую завоевал артист в Киеве, была высшей наградой за мастерство.
В нашем городе артист гастролирует второй раз.
— Хочу отметить душевный прием, который я встретил в Лисичанске, — говорит А. Гоноболин, — любовь к скрипке. Большую помощь мне оказывает мой концертмейстер Элла Пасик. Творческое сотрудничество в течение пяти лет помогло нам выработать синхронность исполнения, глубокое чувство взаимопонимания в раскрытии характера исполняемых произведений.
— Что помогает Вам в работе? — спросил я на прощанье.
— Концертная деятельность для меня давно стала необходимостью. Выступая, стараюсь с полной отдачей исполнить всю программу. Чувствую приподнятость вместе со слушателями, если мое исполнение приносит им радость. Занят я не только концертной деятельностью. В Херсоне, в музыкальной школе, веду класс скрипки, установил творческие связи с рижским театром «Теремок», пишу музыку для московского оркестра «Виртуозы Москвы». Такая дружба обогащает духовно, развивает новаторство, стимулирует творчество.

И. КОВУРА,
преподаватель музшколы № 2.

0 коментарів

Ленінський прапор, 12 липня 1984 р.

Моцарт, Юнна Моріц і скрипаль Гоноболін

Олександр Гоноболін, 1984

У цей день у Чарівника чи то боліло горло, чи то просто настрій був не той.

Проте він люб'язно зустрів Журналіста і, зваривши духмяну каву, сказав, влаштувавшись на кухні за накритим жовтою клейонкою столом:
— Головне — прилучити людей до свого світу. Світу моїх роздумів, почуттів. І разом з тим — світу істин, які не вмирають з часом: добро, краса, правда. Розповісти про це так, щоб повірили, можна лише тоді, коли є справжня, несилувана відвертість. І для неї треба багато працювати. Забути слово «надто» і працювати. І справа не в кількості годин. І не тільки з інструментом в руках...
Журналіст, звичайно, не думав, що Чарівник — це чисте чаклунство. І все ж він подумав, чи не перебільшує той?
Але все виявилося чистою правдою. І Чарівник зіграв на піаніно і

проспівав власну пісню на вірші Юнни Моріц, яка називається «Пісенька про Чарівника». А там є такі слова:

Какая тонкая работа —
Счастливым сделать хоть кого-то!
Цветок удачи принести,
От одиночества спасти,
А самому тихонечко уйти..

І далі вони говорили про те, що, коли хтось виходить на сцену і цілий зал стає покірним інтонаціям його голосу, або, затамувавши подих, стежить за його рухами, або коли все зайве, тимчасове розчиняється у непереможній гармонії музики, — насправді є робота плюс талант, і квітка фортуни виростає тільки там, де неодмінно є робота і талант.
Як і все в житті, чаклунство має свій зворотній бік. Який він?
Журналіст підслухав, як його співрозмовник говорив комусь по телефону: «Добре, принось ноти, подивлюся. Тільки увечері, все одно писати можу не раніш дванадцятої — коли вже не можу грати».
Чарівник — він же скрипаль, композитор і педагог Олександр Гоноболін — ще під час навчання у Київській консерваторії поставив перед собою питання: «Чи може мистецтво зробити людину щасливою?». І відповів собі однозначно і назавжди: «Так, може. Йому під силу перетворити житейське у вічне, зрозуміле одному у спільне». І тоді вже сама виникла ще одна проблема: «А що повинен зробити ти, щоб так сталося?».
— Я намагаюся виконувати тільки ті твори, які близькі мені самому. Адже хорошу музику вже грали-переграли. Тому важливо не лише, наскільки вірно «прочитаєш» композитора, а й те, що свого зможеш сказати, виконуючи його твір. І не тільки власне своє, а й з прикмет свого часу, сьогоднішнього життя. Тільки так можливо зробити твір близьким і зрозумілим сучасникові.
Що це не загальні фрази, переконує власний досвід Гоноболіна. Хоча музикант принципово не хотів говорити про все, що безпосередньо стосується «кухні», як він висловився, Журналістові вдалося дізнатися і про репертуар, і про багато іншого.
У минулорічному номері обласної газети Журналіст прочитав: «Молодий скрипаль виступив з сольним концертом, в якому звучала музика Моцарта, Сарасате, Сен-Санса, Венявського, «Маленька партита» українського радянського композитора В. Іщенка». У програмі святкового концерту у Палаці «Україна», присвяченого і 60-річчю утворення СРСР, зазначено, що Гоноболін грав Вівальді... Різні славні імена. І вирізки майже з усіх республіканських газет — їх збирає «для пам'яті». Олександр розповідає:
— Програму я завжди планую так, щоб в ній кожен знайшов собі близьке. Справа не в тому, щоб підстроюватися під когось. Ні, навіть у критичних ситуаціях не змінюю програми. Тільки намагаюся побудувати її, виходячи з того, хто мене слухає. На початку, наприклад, зіграти
легші твори, у середині — класика XVIII—XIX сторіч. Важливо вчасно зреагувати на настрій слухачів. Тоді їм музика скаже набагато більше.
Жоден концерт він ще не зіграв так само, як попередній. Звідси — постійна напруженість для його піаністки Елли Пасик, і... переконання, що він насправді намагається зробити щасливим кожного. Для цього передусім потрібно знайти спільну мову із слухачем. Як? Все визначає не тільки міра обдарованості, хоча багато в чому — і вона. Це залежить від готовності віддавати все, нічого не вимагаючи для себе, — такий закон творчості.
Чаклун — він такий самий, як ми. І тільки в чомусь — інший.

М. ГУРМАН.

Ленінський прапор, 12 липня 1984 р.

Моцарт, Юнна Моріц і скрипаль Гоноболін

Олександр Гоноболін, 1984

У цей день у Чарівника чи то боліло горло, чи то просто настрій був не той.

Проте він люб'язно зустрів Журналіста і, зваривши духмяну каву, сказав, влаштувавшись на кухні за накритим жовтою клейонкою столом:
— Головне — прилучити людей до свого світу. Світу моїх роздумів, почуттів. І разом з тим — світу істин, які не вмирають з часом: добро, краса, правда. Розповісти про це так, щоб повірили, можна лише тоді, коли є справжня, несилувана відвертість. І для неї треба багато працювати. Забути слово «надто» і працювати. І справа не в кількості годин. І не тільки з інструментом в руках...
Журналіст, звичайно, не думав, що Чарівник — це чисте чаклунство. І все ж він подумав, чи не перебільшує той?
Але все виявилося чистою правдою. І Чарівник зіграв на піаніно і

проспівав власну пісню на вірші Юнни Моріц, яка називається «Пісенька про Чарівника». А там є такі слова:

Какая тонкая работа —
Счастливым сделать хоть кого-то!
Цветок удачи принести,
От одиночества спасти,
А самому тихонечко уйти..

І далі вони говорили про те, що, коли хтось виходить на сцену і цілий зал стає покірним інтонаціям його голосу, або, затамувавши подих, стежить за його рухами, або коли все зайве, тимчасове розчиняється у непереможній гармонії музики, — насправді є робота плюс талант, і квітка фортуни виростає тільки там, де неодмінно є робота і талант.
Як і все в житті, чаклунство має свій зворотній бік. Який він?
Журналіст підслухав, як його співрозмовник говорив комусь по телефону: «Добре, принось ноти, подивлюся. Тільки увечері, все одно писати можу не раніш дванадцятої — коли вже не можу грати».
Чарівник — він же скрипаль, композитор і педагог Олександр Гоноболін — ще під час навчання у Київській консерваторії поставив перед собою питання: «Чи може мистецтво зробити людину щасливою?». І відповів собі однозначно і назавжди: «Так, може. Йому під силу перетворити житейське у вічне, зрозуміле одному у спільне». І тоді вже сама виникла ще одна проблема: «А що повинен зробити ти, щоб так сталося?».
— Я намагаюся виконувати тільки ті твори, які близькі мені самому. Адже хорошу музику вже грали-переграли. Тому важливо не лише, наскільки вірно «прочитаєш» композитора, а й те, що свого зможеш сказати, виконуючи його твір. І не тільки власне своє, а й з прикмет свого часу, сьогоднішнього життя. Тільки так можливо зробити твір близьким і зрозумілим сучасникові.
Що це не загальні фрази, переконує власний досвід Гоноболіна. Хоча музикант принципово не хотів говорити про все, що безпосередньо стосується «кухні», як він висловився, Журналістові вдалося дізнатися і про репертуар, і про багато іншого.
У минулорічному номері обласної газети Журналіст прочитав: «Молодий скрипаль виступив з сольним концертом, в якому звучала музика Моцарта, Сарасате, Сен-Санса, Венявського, «Маленька партита» українського радянського композитора В. Іщенка». У програмі святкового концерту у Палаці «Україна», присвяченого і 60-річчю утворення СРСР, зазначено, що Гоноболін грав Вівальді... Різні славні імена. І вирізки майже з усіх республіканських газет — їх збирає «для пам'яті». Олександр розповідає:
— Програму я завжди планую так, щоб в ній кожен знайшов собі близьке. Справа не в тому, щоб підстроюватися під когось. Ні, навіть у критичних ситуаціях не змінюю програми. Тільки намагаюся побудувати її, виходячи з того, хто мене слухає. На початку, наприклад, зіграти
легші твори, у середині — класика XVIII—XIX сторіч. Важливо вчасно зреагувати на настрій слухачів. Тоді їм музика скаже набагато більше.
Жоден концерт він ще не зіграв так само, як попередній. Звідси — постійна напруженість для його піаністки Елли Пасик, і... переконання, що він насправді намагається зробити щасливим кожного. Для цього передусім потрібно знайти спільну мову із слухачем. Як? Все визначає не тільки міра обдарованості, хоча багато в чому — і вона. Це залежить від готовності віддавати все, нічого не вимагаючи для себе, — такий закон творчості.
Чаклун — він такий самий, як ми. І тільки в чомусь — інший.

М. ГУРМАН.

0 коментарів

Сторінки

Увага!

З питань придбання нот, збірок, замовлення аранжувань і таке інше пишіть Олександру Чарльзовичу Гоноболіну на пошту: gonobolin@meta.ua

Придбати ноти можна на сайті MusicaNeo

  • Українська
  • English