О.Пархоменко акомпанує В.Бродському. Поруч — Й.Топорцер, Н.Минко, О.Гоноболін, Й.Йорданова

“Нам дуже пощастило”

П’ятьох молодих музикантів, які зібралися того вечора в затишній оселі на вулиці Мельникова, дуже здивувало б, якби щось було по-іншому; хтось із них, прийшовши першим, не господарював би на кухні, готуючи каву для всіх; на столі в Ольги Михайлівни не дзвонив би телефон і вона б не з’ясовувала в усіх подробицях справу, що змусила звернутися до неї за порадою ще одного з учнів — нинішніх або вчорашніх; коли б, нарешті, хоч раз вона стурбовано глянула на годинник, — вже пізно, а на неї чекає ще власна скрипка і «Листи» Бетховена…
Переступивши цей поріг, всі почувають себе рівними: володар золотої медалі Міжнародного конкурсу імені Г.Венявського, аспірант Київської консерваторії Вадим Бродський, лауреат республіканського конкурсу імені М.Лисенка, педагог музичної школи Ніна Минко, лауреат III Фестивалю молоді України, п’ятикурсник Олександр Гоноболін, педагог з Болгарії Йовка Йорданова, стажер із Чехословацької Соціалістичної Республіки Йозеф Топорцер. Тут всі вони — студенти.
Просто і невимушено точиться розмова. Схвильовано, не соромлячись щирості почуттів, говорять про людину-музиканта, педагога, товариша, — чиє життя — найпереконливіша відповідь для кожного з них на питання: яким бути?

Вадим БРОДСЬКИЙ. Перемога на останньому конкурсі імені Г. Венявського — це передусім перемога Ольги Михайлівни Пархоменко, бо протягом тих років, які я навчався в консерваторії, вона не шкодувала сил і часу, щоб натхненно, з великою душевною щедрістю розкривати невичерпне благородство і красу мистецтва, виховувати вміння прислухатися до його найпотаємніших струн і передавати це звучання у своїй музиці. Всі ми, учні Ольги Михайлівни, завжди прагнемо бути в чомусь на неї схожими, звикли ділитися з нею і радощами, і сумнівами й обов’язково думати, вирішуючи яку-небудь важливу справу: а як вчинила б на моєму місці Ольги Михайлівна?
Чуйність. Скромність. Вимогливість. Ці риси називає кожен, говорячи про О.М.Пархоменко — професора Київської державної консерваторії, де вона працює майже два десятиріччя. Блискучому виконавцеві, їй першій випала честь репрезентувати українське скрипкове мистецтво на міжнародних конкурсах, успішно виступивши спочатку на тому ж таки конкурсі імені Г. Венавського в 1952 році, потім на конкурсі в Парижі, а в 1956 році ставши переможцем конкурсу імені В. Моцарта в Зальцбургу. Вона немовби підхопила естафету свого вчителя Д. Ф. Ойстраха, який відкрив рахунок перемогам радянських скрипалів на змаганні в Познані ще в 30-ті роки. І ось — новий тріумф: всі три перші місця присуджено представникам нашої країни, учням його учнів.

О.М.ПАРХОМЕНКО. Мене часом запитують: а що ви взяли в Ойстраха, що він дав вам? Щастя моє вже в тому, що я спілкувалася з ним. Те, що він робив і говорив, не лише на уроках, на концертах,— скрізь, де він виступав чи був присутній, — мало для мене виняткове значення. Фахівець і людина — нероздільні поняття. Я твердо усвідомила це сама і так виховую своїх учнів.
Пам’ятаю, коли я звернула увагу на Вадика Бродського,— було це на випускному екзамені в школі, — він приваблював технікою, віртуозністю, артистичністю. Вадик мав чудового педагога — Л.Л.Бендерського, в якого, до речі, навчалася й Ніна Минко. І все ж мені здалося, що музика ще не стала для нього змістом життя, лише якісь окремі сторони виконавства захоплювали хлопця. Дуже відрадно, що він повірив і довірився мені, підкорився певною мірою на якийсь момент. А найвища нагорода для вчителя — розуміти, що він не потрібен більше своєму учневі, що вони колеги, товариші по спільній справі.